0:15 У Запоріжжі чолов’яга обурився цицям з репродукції однієї з найвідоміших картин світу 2:38 Рік Зеленського: майстер-клас з відповідальності, буквального виконання обіцянок та перемог у трагедіях 07:45 Dancing Lasha Tumbai! У головний хіт Вєрки Сєрдючки вдихнули нове дихання 10:39 Що насправді було на флешці Гордона? 14:38 Ганебне намахалово: українцям впарюють «блокатори вірусів» 18:36 у США неймовірно запалюють брати Куомо. Вам вони сподобаються! 23:28 Роботам Boston Dynamics знайшли практичне застосування. І це нудно 26:21 Книжкова рубрика 2.0: нон-фікшин про Укрзалізницю, Донбас та щоденник книгаря

Років 15 тому їхали ми з друзями в похід в Крим. І з нами поряд їхав хлопець з велосипедом, що теж збирався зустрітись в Криму з другом і покататись. Поки їхали розговорились, познайомились, приємний такий виявився хлопець. А тим часом наш потяг спізнювався. І на станції, тоді ще Дніпропетровськ, де мала бути зупинка хвилин 15-20 наш потуптник вибіг в магазин, купити щось перекусити. Через 5 хвилин потяг рушив, бо він же спізнювався і зупинку скоротили, а про це не сповістили. І хвилин щерез 5 ми розуміємо, що наш новий знайомий не повернувся, а у вагоні його вєлік і речі. Ми побігли до провідниці, попросили через начальника поїзда подзвонити на станцію. Думали, що якось треба передати йому вєлік. Але ж якось треба з ним зв'язатись. Вже продумували різні схеми і теорії, підключилось реально пів вагону. Потім таки начальник потягу подзвонив на стацію, на станції сказали, що такого хлопця не знайшли, але бачили як хтось вибігав і сідав у таксі. В нас з'явилась надія, що може він дожене потяг на станції Синельникова. Крім нас ще з десяток людей вглядається в ніч на трасу, що йде поряд з дорогою чи не доганяє наш потяг машина. Сінельниково, ніхто не заходить. Ми розгублені. Сидимо вже в купе провідниці, з якою встигли теж роззнайомитись, вирішуємо, що на станції, де мав цей хлопець зійти, відшукаємо його друга і передамо всі речі, раптом він якось добререться іншим потягом. І тут..... Наступна станція Запоріжжя. Заходить це чудо з палкою кобаси в руках, кладе її на стіл, і каже "Блядь, це була сама дорога в моєму житті ковбаса". Йому аплодував весь вагон. Хеппі енд.

Я не хочу щоб моя дитина дивилася на Авакова, приберіть, будь ласка, його з вітрини!

Було це так... Їхав я одного разу із Києва на Схід. І якось я так радів, що вагон у мене був новенький новесенький ( тому що зазвичай вагони, що прямують на Константинівку, такі що там для повного фаршу не вистачає циган і щоб в тамбурі насрано було) Так от, вагон був прям нульцевий. Все блищить, нові коври в вагоні-купе, білі ( уточнюю - білі, не жовті ) тюлі на вікнах, туалєтна бумага в туалеті і сідак під сраку не мав слідів від взуття, подушки навіть з яких пір‘я не торчить та й ще на весь вагон всього чотири чоловіка, ну карочє - фешн повний) Але десь моя срака відчувала, що має бути якійсь підвох) Все ніби йшло за своїм планом: кондукторша пропонувала вафлі і чай, потім чай і вафлі..суть в тому що доєбала вона тими вафлями так, що прийшлось їх купить. В Полтаві потяг зупинився і я через вікно свого купе побачив вершину ремонту Укрзалізниці. Так як я не жєлєзнодорожнік, але дедуктивним методом встановив, шо той дядько якій стукає палкою по колесам поїзда щось запідозрив і позвав всю свою гоп-компанію, яка зручно вмостившись поблизу цього колеса на траві, відкрили міні-симпозіум на тему: «Ваня, а шо та хуйня не так звучіть як нада» Так як то було літо, вікно в купе було відкрите ( ба більше, воно ще і закривалось...до чого,сука, Укрзалізниця дійшла - вікна не тільки вже можна відкривати, але і закривати самостійно ) тому всі тонкощі симпозіуму я чув на власні вуха: - Ваня, а шо та хуйня звучіть не так як нада? -Нікалаїч, а я откуда знаю, це ж хотів у вас спитать - та ну і я хуй його знає - Нікалаїч, та ну і хуй з ним - не отпаде - Як це не отпаде?! А єслі отпаде - вагон новий бач, нам пізди дадуть - Там болєє в нових вагонах не отпадає нічо. Даже єслі і отпаде то нічо старшного - тут кальос хватає! Вобще главне шоб він до Харькова доїхав, а там вже похуй - там не наші проблєми - А доїде? - Та куда він дінеться. Вагон же новий. Після такої короткої розмови двоє працівників в яскраво - помаранчевих маніжках ( ще напевно з часів Помаранчевої революції ) скрились з мого поля зору. Поїзд почухав далі...і так ми добралися до Харкова. В Харкові я, як нормальний пасажир плацкартного потяга, на стояночці вийшов на перон купить пирожочків у бабульок та водички. Та й повернувся назад у купе, одягнув навушники та й почав дивитися якийсь фільм. Через хвилин 20 в моє купе вривається бальзаковського віку бортпроводніца нашого плацкартного лайнєра із криком: « Ви шо тут дєлаєтє??» Сказать шо я ахєрєл, то нічого не сказать тому юна леді, побачивши мою ступінь ахєрєванія, взяла ініціативу в свої руки і почала кричати: « а ну бєгом атсудава, у нас вагон атцепляют..вєщі з сабой і давай бєгом» Якщо ви дивились фільм «Цільнометалева оболонка» то ця бортпроводніца кричала так, як дрил-сержант в тому фільмі. На секунду я подумав що потрапив в армію) Карочє ми швидко перемістились в новий вагон де місця мені не знайшлось, тому прийшлось їхати в купе проводніка та слухати хіти Поплавського. Хуйня Нікалаїча і Вані поламалася в Харкові, як вони того і хотіли...тому напевно, пізди не получіли. Я ж слухав Поплавського в купе проводніка і посміхався, коли комусь впарювали вафлі...

Замість веселих історій про подорожі укрзалізницею пригадую найбільш зворушливу: приміська електричка, 2014 рік, у вагонах було чимало молодих військових, вони багато жартували, веселилися, хоча було зрозуміло, що їх чекає війна... Хлопці звільнили одне місце для мене і один із солдатів, Діма, попросив чи можна прихилити голову на моє плече, зняв з руки синьо-жовту стрічку і подарував мені на пам'ять... Хочеться вірити, що ці молоді і гарні хлопці ще живі. Стрічку я бережу

Студентські рокі. Ми з друзями вирішіли влаштувати невеличкий тріп Київ - Львів - Чернівці - Залєщіки. Квитки були тікі у плац-карт і звісно зі своїм постєльним. В нас не було грошей на хати і готелі, тому ми користувалися послугами Студкаучу. У Львові все було ок, але в першу ніч у Чернівцях нам не було де спати. Ми їхали в потязі і шукали якісь хостели, а тут прийшла провідніця і сказала, що потяг затримується і замість 21:00 години буде десь біля 24:00. Ну і звісно ми трохи сиканули, ніч, незнайоме місто, інет в полі не ловить, а на вокзалі спати не хотілося. Ми пішли в кімнату до провідиць і почали питати може вони знають де ми можемо заночувати. Корочє, вони нам дозволили залишитися в потязі, бо його везуть в депо і вони теж там будуть ночувати. Отак ми ночували в майже порожньому потязі в депо даром, ще й подушки з матрасом нам дали. Чудо жіночки просто і Укрзалізніця, яка не залишила нас спать на вулиці!

Пам'ятайте, що блокатор вірусів не діє без пірамідки ю-шин-цу! 😷

Кул сторі від дідуся. Їхав потягом Херсон - Львів, зима, плацкарт, пізно брав квиток - лишився тільки біля туалету, ще й верхній. Так от просинається вночі від того, що хтось шуршить знизу, де його взуття стояло. Далі діалог: -Ти шо робиш? Куди тянеш туфлі мої? -Та спіть собі, я в туалєт в них схожу і верну, у мене змійка на сапогах - довго застібати. Дядя, я на пять мінут. Така от простодушна укрзалізниця)

Працював якось "менеджером з продажів") на Чернігівські фаблиці лозових виробів (меблі продавав)) Відправили мене у відрядження до Запоріжжя. 8.00 перша зустріч, потім на автобус і друга зучтріч в Кременчуці. Все росписано по хвилинам. І от їду я весь такий "при параді" плацкартом який прибуває в 6.30. Прокидаюсь за пів години і бачу що мої гарнюні манагерські туХлі зникли. З провідницею обшукали весь вагон, так і не знайшли. Вночі на одній з зупинок хтось просто зайшов, взяв і вийшов. І от потяг приїхав, я в сорочці брУках і босий ( носки я опрометчіво)) запихнув у взуття). Магазини закриті, на зустріч їхати через все місто. Провідниця сказала -"вибач, не можу свої тапці віддати бо то вже останні". Я розумів шо я в неї не перший подібний випадок). Стою я босий рано в ранці на пероні і думаю які пакети краще підійдуть для прогулянки центром Запоріжжя. І тут до мене підійшла жіночка з мого вагону та й каже-" слышала о вашем горе, я вам помогу". Подзвонила людині, яка повинна була її зустріти і наказує привезти мені взуття. Виявилось що то були якісь бабтисти-адвентисти) . Мені привезли взуття на два розміри менше. Гроші навідріз відмовились брати. Я в тих туфлях проїхав по своєму маршруту хоча ногам була торба) Сестра мені потім декілька років перед кожним наступним відрядження нагадувала, що свої педалі в плацкарті треба надійно прив'язувати. Я до сих пір зберігаю ті мешти.

Цей антивірусний бейдж мені нагадує як в «Майстері і Маргариті» поет Іван Бездомний з переляку пришпілив собі до грудей іконку для захисту від нечисті 😂😂 Ну класика ж!

Я не дуже добре знаю українську мову, але можу розповісти дивовижну историю, яка трапилась зі мною в плацкарті. Я із своїми колегами їхав із Маріуполя до Білої Церкви, нас було троє тому ми з нетерпінням чекали на нашого сусіда по "купе", ним виявився 50+, вусатий, український військовий (мінометник). Це була дивовижна подорож, але найцікавіше трапилось у ночі. Я лежав напроти нього, ми вже вклалися спати і тут БАЦ - він почав розмовляти уві сні. То була його легендарна історія із передової, сюжет такий : він невдало, три рази підряд стріляє із міномета після чого "побратими" змушують його працювати не за фаховою спеціальністю, тобто копати "траншеї". Це його обурило на стільки, що він почав волати - "Не буду я копати, я мінометник, нехай кроти копають!" Від свого крику він прокинувся та вирішив попити води (примітка: він її забуде закрити). Через деякий час потяг почав рухатись і мінометник впав на підлогу потягнувши із собою усе, що було на столі. Після того як він проматюкався, швидко піднімає воду, потім бере якусь незвичну йому до того упаковку тримає її однією рукою, а іншою шукає телефон. Ви бы бачили його обличчя, коли він зрозумів що то була упаковка кави, яку він тримав, відкритою догори дригом( примітка: після цього мої капці ще декілька місяців мали запах "якобсу монарх"). Також мої друзі розповідали, що "Лисий" ( його позевний) будив їх кожні 15 хв., світив усім фанаріком у очі та питався: "НАШІ УСІ ТУТ?", після позетивної відповіді він спокійно спав. Отакою була моя перша подорож УКРАЇНСЬКИМ ПЛАЦКАРТОМ.

Десь з класу шостого, я закохалася в професію провідниці. І я зараз не жартую. Я досі пам’ятаю свою першу поїздку Укрзалізницею з Рівного до Євпаторії. Цілісіньку добу я не відривалася від вікна милуючись краєвидами які миготіли перед моїми очима. Мені сподобались провідники і провідниці в красивій формі… начищені до блиску підстаканники…і верхня полиця у плацкарті, з відчиненим вікном з якого дув приємний свіжий вітерець… Я марила цією професією довгі роки. Мріяла як закінчу школу, як поступлю до коледжу, здобуду таку омріяну професію і буду подорожувати по всій Україні. І от в далекому 2010 році, настав той довгоочікуваний момент, я поїхала з мамою до коледжу, подала документи і мені пообіцяли передзвонити. Додому я поверталася в піднесеному настрої, і з впевненістю що я майбутня провідниця. І все було чудово до того моменту, доки в потяг не почали напихатися люди. З торбами, сумками, рюкзаками і пакетами. В спеку +32, вагон був переповнений вщент. Потяг навіть ще не рушив а люди вже почали накривати на столи і діставати їжу та пляшки. Я з мамою сиділи одна навпроти одної, про щось розмовляли. До нас підсіла жіночка одягнена, як для літа, дуже тепло: в’язаний светр, теплі спортивні штани, тепла хустка і резинові галоші. Від неї пахло потом, але мені було байдуже, настрій у мене був чудовий, тай сиділа вона біля мами. Потяг рушив. Десь через півгодини галоші для жіночки стали тісними, ноги набрякли, і вона вирішила зняти взуття. І якби все закінчилося на знятому взутті, можливо я б і не писала цю історію. Так от, жіночка розулась і простягла свої ноги до мене на сидіння, положивши їх в декількох сантиметрах від мого бедра. Сказати що її ноги смерділи це не сказати нічого. Запах був такий ніби мені в ніс запхали цілого бомжа. І мало того що ці ноги тхнули, вона ще й ворушила пальцями бо вони заклякли, і чим більше вона ними ворушила тим більше розганяла запах. І всі чотири години які я провела в потязі ці ноги лежали біля мене, так що єдине чого я хотіла це вийти і подихати свіжим повітрям. Коли ми приїхали додому я першою вискочила з потягу, і перші слова які я сказала мамі «Я не хочу бути провідницею. Я не хочу все життя вдихати запах несвіжих шкарпеток, курей гриль, яєць і перегарів». І коли мені передзвонили через дві неділі і сказали що пройшла, і можу привозити оригінали диплому та результатів ЗНО, я відмовилась. Отак я стала геодезистом)))))

Згадав історію зі студентських років. Зима, попереду Новий Рік, ми з товаришем закрили сесію і поверталися на свята додому. Убитий плацкартний вагон, поїзд нічний, Харків - Ужгород. Десь на середині шляху між Харковом і Києвом товаришу приспічило в клозет. Ближній був зайнятий, тому довелося йти в той, що в дальньому кінці вагона. 5 хвилин пройшло, 10 хвилин пройшло - нема його. Ну, мало що - може потрібно чоловіку довше посидіти. 15 хвилин проходить, я вже починаю насторожуватись. І тут, десь звідти, з тієї частини вагону, доноситься глухий звук - "бу-бум"! - і тиша. Повертається товариш, вигляд у нього геть розгублений. Починаю розпитувати, що ж там сталося. Він якось скромно відповідає, ну, типу, замок заїло, важко було відкрити. І на цьому історію можна було б вважати закінченою. Аж тут повз нас проходить провідник і, дивлячись на нього, кидає фразу: - Подякуй, шо я двері вибив, бо сцьив би-с там до самого Ужгорода!"

несамовита історія, раз таке чудо було шо я в плацкарті їхав приїшов, ліг і просто спав, ні циганів ні пянки ні дітей

Іхав я кілька років тому поїздом Хмельницький - Львів, завжди стараюсь брати білети на купе, тому що койки там трохи довші, а я біля 2х метрів ростом, короче, сів разом зі мною чоловік років 40ка з дуже екзотичним багажем, який я допомагав йому розмістити під ліжком, але як не крути, діаметр фарфорового виробу не поміщався, після чого було вирішено просто поставити його під столиком, так, це був довбаний унітаз. За 5 хвилин до відправлення, до нас підсіло дві жіночки, які одразу ж почали діставати ковбаси, закваски, півторашку моршинської зі смагою, і стопаріки, та й наш унітазний диллер свого шансу не втратив, та й склав компанію дамам приблизно його ж віку, зручно розмістивши свою дупу на фарфоровому троні, я тим часом лежав на другому поверсі, та щось дивився в телефоні. Через хвилин 15 прийшла провідниця, і перші кілька секунд нерозуміння супроводжувались тишою, а далі глибоко вдихнувши провідниця стримуючи сміх все таки наважилась запропонувати нам постільне, її реакція справді була безцінною. Думаю що той сюр, який нам представила Джулі Полі, це тільки вершина айзбергу

Потяг Харків - Маріуполь, 1996. Перед поїздкою додому у студента, зазвичай, небагато грошей залишається... Того разу я зміг лише придбати квиток в загальному вагоні та з їжі на 12-годинну подорож лише плитку шоколаду. Плитку я поклав в нагрудну кишеню сорочки та почав пхатися в вагон. Загальний вагон - це як матч в американський футбол, форт Буайяр та відкриття другого фронту одночасно. Тоді мені не пощастило і єдиний варіант розміщення, який я зміг відвоювати - третя полиця, куди я й поліз. Там, під стелею, дуже скоро стало спекотно, а похитування вагону мене геть зморило. Я вирубався, лежачі на животі, та забувши про шоколад... Так я і їхав, розмазуючи Корону по пузі і по полиці. Солодка подорож Донбасом

Їхали якось відпочивати цілим класом в Крим. Оскільки з Києва їхати туди довго ми всіма можливими способами гаяли час і витрачали побільше енергії, щоб вночі можна було поспати, щоб швидше час пройшов. Через купе від нас їхала бабуля, яка постійно на нас сварилася і скаржилась провідникам, що ми сильно голосні. Але ми на то не звертали увагу. Коли вже стемніло, ми почали готуватися до сну. Нам вимкнули світло, вимкнули радіо, яке шипіло майже весь час, але інколи лунали Сердючка і Кіркоров. І тут, за декілька хвилин після цього, на весь вагон почало лунати зловісне, потужне хропіння🙉 Ми швидко визначили, що цей грім створює бабуля, яка до нас не одноразово прибігала. Спочатку було смішно, але це не припинялося. Дехто навіть намагався розбудити її, але то було марно. Потім викликали провідницю, щоб вона використала свої прийоми і це допомогло. Але не надовго. Після того, як ця бабця знову заснула, окрім храпу, в неї ввімкнулася ще одна захисна функція, яку ми назвали "пускання шептунів". Спочатку було смішно, поки не почало смердіти 🙊 Оскільки Укрзалізниця нас береже від протягів і додаткової застуди, вікна відчинити не вдалося, щоб провітрити, тому мучився увесь вагон. А ми ще сміялися з неї, коли вона їла сало з цибулею і яйцями, а вона, просто готувала план помсти. Така от була поїздка

Я студентка, тож під час навчання користуюсь послугами УКРАЗАЛІЗНИЦІ декілька раз на місяць і я просто обожнюю цю атмосферу плацкартних подорожей. Тож розповім свою історію, яка трапилася десь у 2017 році. Ми з хлопцем та моїми батьками вирішили літом поїхати до Львову, це була наша перша спільна подорож і щоб зекономити, ми як завжди взяли плацкартні білети, тож нас чекали майже 24 години у душному вагоні, ехех. Ми з Токмака (Запорізька область), їхали на потязі сполученням МАРІУПОЛЬ - ЛЬВІВ і нашими сусідами були хлопці з АТО ( їх було десь 5-7 чоловік з різних вагонів), які не давали сумувати усім попутникам. На попередній зупинці вони ВИБИЛИ (!!) скло, коли висовували п`яті точки з вікна, тож весь вагон провітрювався теплим літнім вітерцем. Їх командир, чи хто там був, весь час бігав за ними по різним вагонам, а вони тікали від ньго, було дуже смішно за всим цим спостерігати. Батьки були просто в шоці, апхапх. Одразу скажу, що хлопці не виглядали пьяними, мабуть, просто дуркували. Вони не чиплялися до людей, але між собою сміялися та творили всяку веселу чортівню. Пом`ятаю, як потяг проїзжав через палаючі поля і весь дим був у нас в вагоні, а відчуття, наче ти знімаєшься у кліпі AC\DC ДОРОГА В ПЕЕКЛО. Так з Токмака першою зупинкою був Запорізький вокзал, де хтось викликав наряд поліціїї і хлопці тікали від них через вікно, а потім повертались з іншої сторони вагону, тож ганялися вони як у шоу Бенні Хілла. Згодом вночі від розбитого вікна сильно віяло і провідник заліпив діру шмотком ДВЕРЕЙ. Я не знаю, де він міг їх дістати, не питайте) Так ми і доїхали до Львову і я можу сказати, що початок подорожі був незабуваємим. І сміх і гріх, як кажуть. Укрзалізниця форевер ♥

Мене досі хвилює То Винник чи ні? 😂

Ось мій блокбастер 🙃 Їхали влітку 2010 з хлопцем електричкою з Дубна в Рівне. Я пішла в туалет в інший вагон, але він був закритий. Вирішила почекати у тому ж вагоні і заснула (була спека). Коли прокинулася, то зрозуміла, що проспала свою станцію🙈 Кинулася у вагон де був мій хлопець з моїм рюкзаком, а його вже не було 😬 Провідниця налетіла на мене і почала кричати, щоб я доплатила за дорогу, бо Рівне проїхала. А гаманець з грошима лишився в рюкзаку🤷 Словом, вона так на мене кричала, що я вирішила вийти з електрички🙈 І вийшла я з потяга вночі тупо в якесь поле, де крім залізничного світлофора і рейсів нічого не було🙄 А зважаючи на те, що була спека, на мені було якесь коротеньке платтячко і маленька сумочка. Ніч, поле, і я йду по колії пішки в протилежному напрямку руху потяга без грошей, документів і з розрядженим телефоном🙈 Боже, як тоді було страшно. Пам'ятаю, що я йшла і всю дорогу молилася. Вдалині я постійно бачила якісь вогні і мені весь час здавалося, що то вогні міста… але то були семафори😳 Потім я вирішила зрізати дорогу, щоб швидше прийти, і ледь не залізла у болото🙈 Коли вже виходила з лісопосадки, почула голос якогось бухого мужика. Попросила його подзвонити хлопцю (який вийшов в Рівному з моїми речима 🙃). Мужик намагався пояснити де я знаходжуся, але нічого толкового не зміг сказати. Хлопець, до речі, якраз збирався виїжджати з нарядом міліції на пошуки мене🙄 Я зрозуміла, що треба вибиратися з тієї глухомані самій і пішла стопити на трасу. Як виявилося, це була якась окружна рівненська дорога. І тут я така в короткому платтячку вночі зупиняю машини 🙈 На щастя, мене підібрала газова служба і підвезла до вокзалу. Як вони з мене угарали то вже, звісно, інша історія🙃 Словом, добралася я до вокзалу, де мене чекав хлопець з речима. І все закінчилося хепіендом. Він вийшов в Рівному без мене, бо подумав, що я хотіла над ним пожартувати. Що він повернеться, а я потім з'явлюсз'я☺️ Ага🙃 Дивилася потім на карті - то я пройшла тоді 8 км. Та й таке🙈

Мені 18, я одна сідаю в потяг Черкаси-Львів, який везе мене на Захід Фест, перший в моєму житті. В вагоні купа цікавих людей, з татухами, дивними зачісками, такого я раніше точно не бачила. Зі мною у плацкарті їхало дві дівчини, ми розговорилися, вони теж на фест. За якийсь час дівчата запропонували пограти в безневинну гру "Є контакт" з іншими людьми з їхньої компанії. Робити було нічого, я погодилася. В купе біля туалету назбиралося людей з восьмеро і серед них був чоловік, який одразу впав в око. Руда борода, маленька гітара (тоді я ще не знала слово укулєлі), схожий був на лісника, здавалося от-от і дістане свого топора... Почали ми грати в ту гру і якось разом виходило вловити той самий контакт (хто знає як грати в гру, одразу зрозуміє, що добре виходить лише з друзями, котрих давно і добре знаєш), а тут якось дивно. Але історія не закінчилася в потязі, наступного дня, він перестрів мене у Сільпо біля львівського вокзалу, а вже на самому захід фесті запросив мене з подругою до них на вогнище... Все буде ок, подумала я... Бац, тепер той бородань мій чоловік. Directed by Robert B. Weide.

Щур в чёрной шапке "а ля Сердючка" сделал мне отличное настроение на весь день. Это шедевр!

Екзистенціально-відкривальне з плацкарту: якось стала свідком зізнання духовного просвітлення одного мужичка, який їхав із пляхою горілки та пляхою спрайту. Після кількох ковтків чоловік почав розповідати, що приходили до нього якось зелені чорти, підхопили його і понесли угору, і звертаючись до аудиторії, чоловік спитав: “А там знаєте шо?!”. І хлопчик один, на вигляд наче з духовної семінарії, так зніяковіло каже: “Ну вгорі, напевне, Бог” - “Ні! Там ХУЙ!”, - відповів чоловік.

Ще одну історію згадав. 1999 рік. Дорогою з Дніпра сталося обмерзання дротів. Потяг став на довгі 6 годин. Я один з небагатьох на той момент мав мобілку Nokia 450 з UMC-контрактом. За півгодини в мене біля купе зібралося з півтора десятка людей, що мали попередити про своє запізнення. Серед них, хтось їхав до тодішнього ОВІРу, хтось до онколога на консультацію, хтось на похорон близької людини, хтось на перше побачення... Звідки я то знаю? Просто провідниця, всупереч правилам аварійної зупинки, дозволила під'єднати дріт зарядки до розетки в корідорі навпроти мого місця і бажаючі могли додзвонитися. Тоді я, можливо, вперше, відчув, наскільки зв' язок може змінювати життя. Ну за три історії вже точно можна книжку отоимати, нє?..

Історія. Їхали якось в плацкарті потягом Ковель-Київ. Вечір, вже темно. Чергова станція, все ок. Поїзд починає відправлятись від перону. Раптом хтось стукає в вікно, при цьому поїзд вже на достатньому ходу. Вікно було привідчинене, але тільки в межах того на скільки воно відкривалось. Мужик біжить за потягом і стукає в вікно. "Хто там?" - промовив хтось з плацкарту. Мужик кричить "Рєбята заберіть в мене сумку, я не встиг передати, зараз по неї прийдуть". Ну, думаєм, ок хтось протягує руку хватає ту сумку, захеканий мужик зникає за горизонтом. Ну , треба то треба. І тут людина, яка взяла ту сумку усвідомлює, що сумка достатньо важка і велика і через вікно аж ніяк не пройде. Але сумку не відпустиш, все таки по людські попросили. Чувак, який тримає сумку, каже, що рука затерпає і він довго не протягне. Ситуацію підсилює те, що наступна зупинка через годину. Вирішили мінятись по колу і тримати сумку по 10 хвилин. Виглядало це так: вилазиш на верхню полку, акуратно перехвачуєш сумку, змінюєш чергового. І поки всі сидять ржуть і все це обговорюють, хтось лежить на верхній поличці і тримає "цінний" вантаж. Весь вагон вже в курсі справи, навколо одні експерти. Одні придумують як протягнути сумку, інші кричать "там бомба, викиньте це негайно" треті просто ржуть. Вирішили повідомити провідницю, щоб на наступній станції затягти її в наш плацкарт. Провідниця, ввійшовши в курс дєла, повідомила, що зупинка 2хв і вихід на іншу сторону, а з тієї де сумка буде темно і щебінь, але якщо ми встигнемо вона відкриє нам двері з іншого боку. Все погоджено, план вималювався, чекаємо розв'язки сюжету. При цьому всю цю годину, ми чекали господаря цієї клятої сумки, який так і не спішив з' являтись. І ось він довгоочікуваний момент - зупинка. Один хлопак з ліхтарем вискакує і біжить по щебню до вікна, інший тримаючи сумку втомленою рукою на рахунок 3 повинен її відпустити. Спецоперація відбулась успішно і ми встигли затягти її в середину до відправлення потяга. Поставили по центру, всі дивляться на цю здоровенну валізу. Раптом десь через 1,5 години, після передачі естафети від мужика до нас, в вагон заходить жіночка і спокійним голосом починає питати чи бува тут не передавали червоної сумки. Підійшовши до нас, жіночка впізнає її і з радістю "о знайшлась". Дивиться на нас, не знаючи як ми відчайдушно за неї боролись. Жіночка відкриває цБ таки сумку, дістає звідти 0,7 хлібного дару, ставить нам на стіл і йде... Кінець.

Десь навесні 2010го, плацкарт Київ-Донецьк. Як зазвичай спека у натопленому вагоні, я закидаю сумку нагору та стелюсь, потяг рушає. Через годинку відчуваю легкий бриз у п'яткх. Вікно наче зачинене, але тягне. Звертаюсь до провідниці, що, мовляв, робити, вона радить підкласти сумку та йде геть. Я тулив сумку, пробував заткнути рушником, все марно. Якось допомогало притискання вікна, але попереду вся ніч, а вікно крижане. Натягнув на ногу всі шкарпетки, що знайшлись у сумці (десь 3 пари) та притис. Тепло. Заснув. Прокидаюсь серед ночі до вітру сходити, а ногу щось тримає. Підсвічую телефоном, а з вікна підкрадається крига та вже вгризається в мою шкарпетку своєю морозною пащекою . Я хутенько вивільняю себе з холодних обіймів міцно обледенілих шкарпеток та перевіря ногу - рожевенька та на холоді парить. Потяг знову рушає. Перевіряю протяг, але криго-шкарпеточна пробка тримається, з-під вікна не віє. Зранку відморозив шкарпетку порою з чаю та руши по Києву з надією більше в таке не трапити.

Бейджик який докаже оточуючим що ти Бовдур;))))😳🤣🤣🤣🤣😂😂

Ох, задели целую ветку моей жизни связанной с плацкартом)) Была студенткой, переводилась из Мариуполя в Киев, ездила 1 раз в месяц на сдачу академразницы) В общем: История №1. Еду я в плацкарте, на самом коронном месте, нижняя полка посреди вагона. Говорю по телефону с мамой. Тут слышу общий гул, крики "Жмите стоп-кран!" и проводница несется между рядами. Выглядываю в коридор, а там в районе туалета задымление... Думаю пи*дец! Горим! Но отвага проводницы которая заорала "Всем молчать, сидеть тихо!" дала надежду на лучшее))) Как оказалось, бухой чувак решил проверить как работает огнетушитель и для этого поджег мусор ))) Было ярко, жаль он не доехал до места назначения))

Потяг Харків-Херсон, два роки їздив із Миколаєва до Харкова та Полтави один-два рази на місяць. Одного разу провідниця полічила всіх пасажирів і зібрала по 7 копійок на вугілля яке купила за свої гроші для нас, ще сказала що за доставку не бере, а могла б. Іншого разу хотів поставити валізу під полицю а там діра величезна і рельси видно.

Пісня називається Russia goodbye, я би навіть сказав Russia fuck you. 😁 🔊🎶🤘

"В армії не служив, дітей не хрестив"©

ой, а в мене дійсно крипова історія, а не смішна 2015 рік, їду укрзалізницею додому, до Харкова. в моєму плацкартному "купе" лише жіночки з закрутками і один хлопець, що старше за мене о десять років. я вмикаю океан ельзи в навушниках і записую нотами партії усіх інструментів, цей хлопець дивиться, цікавиться, ми починаємо розмовляти. він каже, що його тато - народний артист україни, але сам хлопець в музиці не розуміється. продовжуємо спілкуватися, за декілька годин він просить мене дати йому свою долонь та починає тиснути на неї пальцями - запитуючи у мене, чи відчуваю я зворушення, бо він ходив на курси зваблення і від цих дотиків я маю його хотіти. я не відчувала. потім я розповідаю йому про теорію простору-часу, ми йдемо до тамбуру між вагонами, бо заважаємо жіночкам з закрутками спати. я продовжую розповідати про час та простір, біля нас опиняються двоє дуже п'яних чоловіків та починають курити. один був низький, тендітний і о трохи менше п'яний, інший кремезний, товстий, високий та неймовірно п'яний. той другий каже своєму супутнику: я тебе зараз вб'ю. той не реагує. кремезний каже вже моєму супутнику: і тебе вб'ю. мій супутник не реагує. я завмерла і не знаю, чи то боятися, чи ні. кремезний каже мені: а цю суку вб'ю першу, ненавиджу таких як вона. пошепки мені кажуть два інших: тікай. я відкриваю двері до свого вагону, щоб побігти на своє місце, в той час кремезний хапає мене однією рукою за волосся, а іншою за сорочку і кричить: я тебе зараз вб'ю! я починаю щосили кричати, дивом вириваюся та біжу у сусідній вагон. за мною ніхто не йде. я починаю заспокоюватися та плакати. до мене приходить мій супутник, заспокоює і каже, що той кремезний пішов до себе спати. але, нібито у фільмі, я бачу, що відчинаються двері до вагону і коридором до мене наближається той кремезний. я миттєво біжу до вбиральні, зачиняюсь там, опираюся всім тілом на двері, кремезний намагається їх виломати та продовжує кричати, що зараз мене вб'є. я з усіх сил чиню опір, бо не хочу вмерти в 17 років в туалеті укрзалізниці. за декілька хвилин потяг зупиняється у полі, до дверей вже ніхто не стучить. потім прийшла поліція, нас з моїм "безпечним" супутником (сином народного артиста) посадили до купе і робили протокол декілька годин: щось запитували, потім відходили, потім знову приходили. в момент, коли їх не було, син народного артиста почав до мене лізти зі словами, що хоче мене поцілувати. я сказала, що я не хочу, а син народного артиста відповів: а єслі я нє буду спрашивать?)) на щастя, за мить повернулась поліція і більше пригод у ту ніч не сталося.

История №2. Еду с соседями - смотрительница в женской колонии, студента биологического факультета и китаец который что-то учил в универе Мариуполя) Звали китайца как-то очень замудрено (Ксань-Янг что-то такое), поэтому смотрительница решила назвать его просто Саня) И каждый раз, когда проходил продавец пивка, она требовала: "Саня! Угости девчонок пивком! Ты же жентельмэн!")))) И Саня покупал, а она баловала нас историями о заключенных. Саня был в шоке) В итоге Саня набухался, слегка проблевался и уснул глубоким сном) На утро, Саня рассказывал какие же мы странные для его культуры женщины! Таких он не встречал еще, ведь в его краях девушкам пить и высказывать свое мнение - зашквар) А курение - крест по жизни) Компания была суперская, студентка биофака сказала всего 3-4 слова за поезду и судя по лицу, была в глубоком ах*е от происходящего)

Історія з плацкарту. В одній поїздці побачив як молода пара «закрили» своє бокове нижнє місце білосніжно-чистою наволочкою від Укрзалізниці. Вони, до слова, були такі молоді, що можна було навіть порівнювати білизну молока на їх губах із білизною все тієї ж наволочки. І так, коли вони намагалися зробите своє затишне бунгало в плацкарті, всі сусіди уважно слідкували. В пряній липневій атмосфері плацкарту з Одеси літали знаки запитання і деяка насторога. Всі задавалися питанням: «нахіба?». Втім, пасажари плацкарту недовго перебували в інтригуючій невідомості. Досить швидко, після «новосілля» в закінченому бунгало, пара почала займатися сексом. Такої тишини в літньому плацкарті з Одеси я ніколи не чув і, напевне, вже ніколи не почую. Чи то всі з розуміння мовчали, чи то з цікавості щось почути, чи то просто від розриву свідомості. Липень, Укрзалізниця, білосніжна наволочка, бунгало для двох, секс в молоці і вакуумна тишина з домішками ритмічних звуків чи то коліс вагону, чи то пенетрацій головних героїв.

Звичайнісінька історія, яка могла статися з будь-ким, якщо ти користувався сими посоугами. Коли я їхала укрзалізницею, то на мене стрибнув великий білий тарган. Більше я такої екзотики нігде не бачила. Люди не цінують те що мають. А Хічкок би зацінив. Кінець.

Вже є історії ,які мають всі шанси виграти, але поділюся) 2011 рік, студент 1 курсу. Приїхав до батьків і збираюся їхати на навчання назад, поїзд ім.Шевченко- Харків ( привіт всім хто ним їздив)🙂. Сумку звичайно зібрали величезну, особливо 3л.банка помідорів досі згадується. Але щоб доїхати до основного поїзду, треба ще зробити пересадку. Інтервал між пересадками 10 хв. Чекаю першого поїзду, а він запізнюється на 5 хв. Сів і їду і постійно дивлюся на годинник, який бляха муха показує, що я не встигаю 😰 Підїзжаю до станції пересадки, вибігаю чи вилітаю з вагону на 1 пероні і хвилина до відправки. А вагон з якого вибіг тупо посередині всього составу з 18 вагонами. Пересадочний поїзд на 3 платформі 😐. По часу, ну ніяк не встигну обігтм весь вагон з сумкою в якій 3л.банка помідорів, лотки олів'є, котлети пиріжки і все інше. Прошу провідницю,щоб відкрила інші двері і я побіжу на поїзд. А ВОНА: НІТ! ну що робити? Я беру ту кляту сумку і лізу ПІД вагоном😱, біжу далі по рейкам на 3 платформу. По годинах поїзд уже мав відправитись, але стоїть... Тільки запригую у вагон, і поїзд їде... Хто зараз на 1 курсі...не беріть з собою великі сумки, моя вам порада))

Где-то на втором курсе, мы ехали с друзьями в поезде Днепр-Львов. Все были очень очень юные, но самыми юными была одна свеже поженившаяся пара. Сами по себе они были очень особенные, потому что парень нашёл на сайте знакомств баду свою первую и единственную, и спустя два месяца встречаний, сделал ей предложение. Но мало ли как оно бывает, хотя все конечно сильно удивились. Ну и таким образом нас было 4, и мы ехали в одном плацкартном «купе». Я спала на нижней полке, и на второй нижней полке, буквально в метре от меня был новоиспечённый супруг. Я очень плохо сплю в поездах, поэтому от моего внимания не смог скрыться странный ритмичный звук, проще говоря- похлюпывание ( не самый приятный, особенно когда подозреваешь кого-то в дрочке, в метре от тебя). Но я будучи девочкой скромной, решила почему-то потерпеть, ведь вдруг мне послышалось (??? Сейчас конечно я так уже бы не сделала))) но апофеозом конечно стал момент, когда его супруга свесилась с верхней полочки, и нежно и очень заботливо спросила «Серёжа, может тебе помочь?») тут уже я не выдержала и начала просто хохотать вслух, разбудив конечно большую часть плацкарта)

Одного разу Хемінгуей написав саму коротку розповідь яка змушує плакати, сміятись та відчувати всю красу УкрЗалізниці. Це трапилось мабуть саме з ним, коли він їхав потягом "Ужгород - Маріуполь" (але це не точно). Ця розповідь складається з монологу Хемінгуея який прокинувся о 8 ранку безумовно прекрасного загального вагону. Так ось: "- Проспав і тапочки украли" або мовою оригіналу: "Overslept and stolen slippers".

Ох, був такий 3-річний період в житті, коли я дуже часто їздила плацкартами. Тоді я так потужно ганяла з Миколаєва в Київ і назад, що навіть раз було, що кожен день підряд (!) ночувала в плацкарті протягом всього тижня! Жаль, що тоді не записувала нікуди всі ті фантастичні історії, які зі мною траплялись, т.я. для цього необхідно було б абстрагуватись від моєї лютої ненависті до плацкартів, і дивитись на все це очима спостерігача, що на той момент було неможливо:) Бачила як злегались напівбездомні-алкоголіки (з недавнього), спілкувалась з військовим капеланом-баптистом(ніби), літніми людьми, які знайшли себе на пенсії в житті (життєствердні історії), купувала другий квиток для себе в інший вагон під час поїздки, щоб змитись від 3ох синіх неадекватів, була слухачем балачок у номінації "найогидніша розмова 2018" і "найогидніша розмова 2017", і стільки-стільки.. Але чомусь запам'яталось найбільше, коли був поганий настрій і я просто хотіла поспати, а біля мене (добре, що не на мене) з даху почала литись вода. Підставили тазік, а людину, на яку полилась, переселили на інше місце. Так і спала всю ніч під звук (закреслено) стук дощу в тазік у вагоні. А, ну і ще тоді ж під цей стук дощу щось почало досить сильно грюкати під моїм спальним місцем(так, що було чутно майже у іншому кінці вагону), і я підставила свій чобіт під якусь деталь знизу, і воно перестало. Було відчуття, що на моєму чоботі тримається весь вагон, і якщо його прибрати, він розпадеться на молекули:-))

мій дядько впав з верхньої полиці, зламав стіл і не прокинувся 🤷🏼‍♀️

Було "кожен з нас президент", стало "кожен з нас МОЗ". Наступне - кожен з нас податківець? Чи щось більш радикальне?

Дякую за контрасний душ : невеселі новини подані під напором гумору. 😂👍

О,таак) Почну з того,що ми їхали зі Львова до Хмельницького плацкартом,саме прямували на фест до Кам"янця -Подільського) Настрій чудовий- пречудовий) Але є люди,які починають фестивалити ще з перону...Мій брат Сашко і друг Андрій непогано так накачались уже десь по середині маршруту) Але сталася біда!"Паливо"закінчилось! А провідниця "зашкварила"ціну на пиво! Тож поки вона ганяла куряг у тамбурі,чи ходила в туалет,вони проникли до її чарівного холодильника і потягнули у неї 2 пива. Вона майже їх застукала! І до самого кінця маршруту в чомусь підозрювала) Коли прийшов час прокидатись перед зупинкою,провідниця пішла виконувати свої обов"язки.Я прокинулась на те,що вона просто лупашить Сашка по спині і термосить за плечі -"Вставай,вставай!"Відлупила вона його добре, але він так нічого і не відчув)Довелось нам самим його будити! Лише випивши кави уже на вокзалі,Сашко зрозумів,що у нього потягли каримат! Ми здогадуємось,чиїх рук це діло! То була люта , справедлива жінка!Око за око,або каримат за пиво)

"... і з дитячого садочка вас буде забирати кур'єр Глово" (с) 😁😁😁😁 😁😁😁😁

Пригода у плЯцкарті: -Сідаємо вночі у ФІРМОВИЙ потяг. Сидіння/ліжка глибоко радянські (без "м'якості", на кшталт фанери, яка обтягнута "дермонтіном") -Провідниця комплекції та ставлення до пасажирів а-ля Вєрка Сердючка -Питаємо: "Ну що! Чаю?" -Відповідає: "Який чай! Спать лягайте!" -Всю ніч металевою лопаткою набирала вугілля у відро. Вугілля було під сидінням першого плЯцкартного "купе". Звісно, спати під такий акомпанемент було важко, але треба -Вранці знову питаємо: "Ну що! Чаю?" -І чуємо відповідь: "Який чай! Додому йдіть!"

Історія з плацкарту: 2008 рік, поїзд Львів - Луганськ (такий існував!) Сідаємо вчотирьох о 2й ночі. Після катань на лижах, втомлені, зі спорядженням. У вагоні повна темінь і холодрига, провідник - здоровенний дядько - каже, що світло не ввімкне, "бо ніч, пізно вже". Намагаємося покласти речі під нижню полицю, відкриваємо, а там повністю засипано вугіллям! Ми відкриваємо другу нижню, а там... дрова! Кличемо провідника, а він: "Куди ж я його подіну? Нам же дві доби їхать, ви ж померзнете!" Спали на речах, покидали, куди змогли. Але о 5й ранку, він такий за плече будить мене: "Дівчинко, встань, вугілля наберу" Ніжно так;)

Має певну освіту, тому стала очільником генеральної прокуратури! Геніально

Прям дуже веселих історій певне не було, та все ж трапилася одна досить кумедна :) Їхала я з Харкова до Львова, вагон був, звісно ж, битком забитий. Поруч зі мною, як не дивно, була компанія чоловіків з Івано-Франківська. Ще до того, як поїзд рушив, один із них вирушив у похід вагоном, в пошуку людини, яка б уміла зробити йому укол. Оскільки я ще розбирала речі та закінчувала розмову по телефону, до мене черга дійшла аж під кінець. Діалог відбувся в нас наступний: - Дівчино, а ви, ви не медик часом? - Ні, генетик-біотехнолог - О, ну це ж десь поруч! Уколи вмієте робити? - Та теоретично, але лише тваринам. На що один з його товаришів гучно видає: - Тю, так він ще та тварина, коли! На що вся компанія весело проржалася ;D (але укол зробила таки провідниця)

вона має певну освіту, тому стала очільником прокуратури, які глибоко виважені критерії !

​Гордон - Flash. там певно всі мумії совєтскогшо союзу , цікаво скільки флєшок горілки він випив шоб то придумати???

Третя верхня полка з Донецька до Києва на матч Динамо - шахтар. Їхав сам, мені було 15 років.

Расскажу и я историю, пожалуй)) Сразу говорю 18+, чтоб жалоб не нахватать)) Есть у нас движ, мы постоянно ездим на фестивали, концерты по Украине. В 2015 я с подругой поехал на Захид фест. Из Днепра дорога не близкая и надо ведь как-то развлекаться))) Есно, надо знакомиться с соседями по плацкарту, чтоб не так скучно было. Я был на нижней полке, подруга на верхней. Напротив меня сидел мужчина лет 40-45, над ним парень молоденький лет 19, тоже ехал на фестиваль. Слева, на боковушке, сидела девушка и мужчина. Ну конечно же стали разговаривать, употреблять алкогольные напитки и играть в карты, в дурака, чем же еще заняться))) Тут небольшое отступление, я дома варю черную-это настойка на кофе, обычно я ее делаю из самогона 70 градусного и всегда с собой в любую поездку стараюсь взять литра 2))) ну чтоб не так скучно было и можно было в непринужденной обстановке пообщаться с окружающими. Есно играли на желания, выйти стих прочитать, песню спеть, еще что-то. Ближе к вечеру черная стала заканчиваться уже и мы стали играть не на желание, а на самую постыдную историю из жизни))) Первый проиграл мужчина лет 40-45 «Ну, я даже не знаю, что можно рассказать… у меня дети, жена, семьянин, ничего не происходит этакого. Наверно, самое постыдное было это когда я напился и блювал в центре Винницы». Естественно мы его поддержали, что мол ну с кем не бывает, все мы когда-то напивались до такого состояния)) ну не в Виннице конечно, но в любом другом городе)) играем дальше, пьем… Проигрывает парень молоденький который начинает рассказывать историю о том как он как-то подрался в ночном клубе с охранником)) Самое интересное, что парень очень маленький, худенький, пушок еще на лице только расти начал)) но у него была черта, он был пипец какой громкий. Он долгоооо рассказывал всю эту историю, своим писклявым голосом, до момента пока через два плацкарта от нас не проснулся мужик и не гаркнул, чтоб тот дорассказывал быстро свою историю или заткнулся, иначе надает ему люлей как тот охранник))) Следующей проиграла девушка, что сидела на боковушке, «Я Вам сейчас расскажу то, что даже мой муж не знает. Как-то на первом курсе универа мы с девками пошли в клуб, выпить, потусить. Ну, я наклюкалась и мне один парень там ну очень сильно понравился, не знаю, что на меня нашло, но я подошла взяла его за руку и говорю пошли! Мы вышли за ночной клуб, бак, улица, фонарь. Он сзади, мы занимаемся сексом и тут вдруг, кто-то проходит мимо и говорит: О, Наташа привет… и идет дальше… Во время секса даже не заметили, что кто-то подходил к нам. Я сфокусировалась и поняла, что это мой сосед был. После этого два года видя его на улице я переходила на другую сторону, чтоб с ним взглядом не встретиться»))) Мы все дружно посмеялись потому что история реально хороша))) Черная заканчивается потихоньку и проигрывает опять мужчина 40-45 лет «Ладно, расскажу вам. Я очень люблю музыку, концерты, рок, раньше постоянно на пати какие-то ходили и вот после одного из концертов мы попали на вписку, вместе с группой, которая выступала. Народу было много, алкоголь просто заносили постоянно и тут я вырубаюсь. Просыпаюсь от того, что мне делают миньет… я поднимаю голову и вижу, что это солист группы… Я его скидываю и говорю: мужик, ты что, охренел вообще??? А тот и отвечает: Блин чувак, прости, у меня завтра еще одно выступление, а сперма в горле всегда помогает, как смазка и я тогда петь могу нормально»)). Ну конечно, тут мы поржали еще больше чем с предыдущей истории. Решили продолжить, поиграть и вновь проигрывает молодой парниша и говорит «вообще, я хочу рассказать, не то что историю, я молодой, у меня мало что было. Я бы хотел рассказать скорее о своем желании… у меня есть три любимые вещи. Я люблю очень рисовать, я художник, так же люблю порно и аниме. Я хочу взять как-то цветные карандаши, заточить их поострее и девушке, прям туда, засовывать по одному и засовывать, и засовывать…». Конечно, после такого я сказал «ну ребята, теперь ложимся спать, алкоголь все равно кончился, историй хватит, пожалуй»))) Просыпаюсь от того, что моя подруга сидит у меня в ногах, спрашиваю, что случилось, она говорит «бля, я заснуть не могу, залезла наверх, открываю глаза, а он напротив меня и на меня смотрит, укрывшись одеялом, а может у него там карандаши…»)))) В общем, вот так и не удалось поспать в эту ночь)) Но зато эта история со мной на века)) вот почему я варю черную и с собой ее беру в дорогу, чтоб было всегда, что рассказать))

Нарізка "відповідальності" пана Зеленського - просто Бомба ! 😂😂😂

Одного разу молода пара, що їхала поруч у плацкарті, пошепки обоговорювала список місць де у них ще не було сексу і в цей список попав туалет у вагоні поїзда. Після цього він щось хутко взяв з рюкзака і вони двоє попрямували у вбиральню. Укрзалізниця - як Бог, вдихає нове життя!

"Освічена людина, вона має певну освіту"🤣🤣🤣😂

Тю, та я як до 2012 їздив в Крим, то за 24 години в потязі неможливо без історії. 1. То нам у вагон попались цигани, через яких годі й було потрапити у туалет, так як вони там і купались, і речі прали. Коротше кажучи, менш, ніж за половину шляху вони спустили всю воду з вагону. 12-річним вагітним циганкам, що шастали по вагоні вже й ніхто не дивувася 2. Якось, під'їжджаючи до Львова, бачу тато несе малого років шести зі сторони дальнього туалету. Малий, наче спеціально для мого плацкарту, хлипаючи дослівно каже "Я всрався". Хвилини через 3 чуємо, тупотить провідниця, впівголоса матюкаючись під ніс, тримаючи в одній руці відро, а в іншій віник😆 Ну і звичайно як без купейної рамантіки, коли до вас підсідає мадярка, яка по телефону теревенить усі 17 годин із 24, або коли в купе потрапляє одна зі штундів і починає втирати про релігію, Біблію і те, що, якщо маєш якесь дуже важливе питання, на яке не можеш знайти відповіді, то можна просто глянути рандомну сторінку Книги і знайти там же відповідь 😄

Спостереження: люди згадують своє дитинство з ніжністю та теплом, не зважаючи на лайно, у якому вони жили. Не розуміючи, що таке відчуття тепла тільки від того, що в дітей немає відповідальності за житло, за їжу, за роботу, за чистоту, за вибори президента 🤟🤡🤟 і переживань що буде завтра.☝️

Якось заліз у вагон Льпів-Ярчемче і там було чисто, тепло і прохолодно водночас, пахло бузком і якимись незвичайними дивними неймовірними райськими квітами і я не підхопив ніякої зарази...🙄

28:47 Олег и Владик !!!

я ехал в поезде в плацкарте на верхней полке босиком и пальцы ног касались нежно идущих мимо чьих то щёк i_mel

Я раз їхала сама в поїзді Ужгород Киів який мав приїхати за 3 години до нового року. Виявляється я була єдиною людиною в вагоні(тому що перевірила в неті кількість місць ).Думаю таке практично ніколи небуває.

Золота флешка Ю- ЕСБІ.

Волю арештованим по 'справі шеремета'. Яна Дугарь - волонтерка, військовий медик і молодший сержант 25-ї повітряно-десантної бригади, учасниця ООС[25]. Юлія Кузьменко - відомий дитячий кардіохірург, волонтерка, громадська діячка та учасниця ООС[26]. Андрій Антоненко - музикант, сержант ЗСУ, учасник ООС[27].

Почитала коментарі з історіями з Укрзалізниці і мені аж на душі полегшоло: виявляється, зі мною іще найстрашнішого не відбувалося (я навіть не застрягала у туалеті!). А нетверезі люди, сусіди з дивною їжею та жахливими серіалами/музикою на планшетах, крадіжки - то звична справа.

Я когда-то ехал из Киева во Львов и заходя в вагон столкнулся с цыганками, которые вышли на перрон купить пельменей в пластиковых тарелочках. Я молился макаронному монстру, чтоб они ехали не со мной, но нет... жара, запах пельменей и пластика, рассказы как Рубина вышла замуж, ну и раз в пять минут проверяешь карманы... пыздець

Что было бы если бы Галахвастов стал президентом ? Ну вот как то так и было бы !

Укрзалізниця трешує/кріпує. Мої три дня в потязі: День 1й. В 2016 році я служив в зоні АТО в Донецькій області, і весною цього ж року нам дали наказ видвигатися на ротацію в Житомирську область. Їхали ми свій 80 годинний путь в 4 пустих плацкартних вагонах, люб'язно наданих Укрзалізницею. І що перше роблять бійці повертаючись з передової? Правильно - п'ють горілку! Тож, ми скинулись баблом і на першій зупинці я побіг у магазин, але наш потяг зупинився не на станції, а трохи далі, де стояли всі потяги товарняки, щоб не обходити їх, я поліз під ними по рейках. Скупившись, на зворотньому шляху, я повертався так само "під потягами" тільки вже з повними пакетами. І під одним із вагонів, я за щось ворітником зачепився, і одночасно цей вагон починає свистіти ніби починає їхати. Обісравшись дакілька разів, я намагаюся вилізти з під цього грьобаного потяга, але щось мене міцно тримає. Пакети само собою кинути не можу, дорогі серцю пакунки, рухатися далі, теж не можу, бо зачепився добротно. І я впав у ступор з думками "ну всьо, #@)₴?$0 мені! треба лягти так щоб тільки по ногам проїхався!". Декілька секунд перебуваючи у цьому стані помічаю, що потяг не рухається, і я відчепився і виліз. Згодом вже дізнався, що зачепився я за тормозний клапан і цей звук-свист- це зпуск з нього повітря. День 2й. На другий день ми доїхали до Дніпра, зупинилися на центральному вокзалі і пів- потяга військових розбіглося по магазинах. Через 15 хвилин потяг рушив далі, але з наших 4 вагонів "пасажирів" майже ніхто не повернувся, лише ті хто вже був на підході запригнув на ходу. Тож мої колеги не довго думаючи почали зривати стоп-крани, потяг зупинився на хвилину, і знову тронувся, і тут знову хтось зриває стоп-кран, і знову поїзд їде, і так продовжувалося ще з десяток разів, за дві години потяг проїхав десь метрів 500. Нарешті зміг рушити, коли всі повернулися. День 3й. Наш потяг зупинився в полі, за межами станцій, і на сусідній колії з нашим потягом стояв потяг "Кировоград - Москва".. Оооо, тут ми оживилися! Ця назва звучала збуджуюче! Ми повибігали з вагонів, попіднімали червоно-чорні прапори, на потязі почали писати "ПТН ПНХ", "СЛАВА НАЦІЇ", "ПУТИН #@)₴?$0" хтось хотів зайти всередину, але вони закрилися. Це тривало хвилин 10 поки їх потяг не рушив, і досі цікаво, що їм сказали на кордоні...

27 травня 2013 року в плацкарті поїзду Одеса-Львів в 6 годині ранку студент Львівського університету пригостив мене кружкою міцного чаю, в фірмовому стаканчику від Укрзалізниці. Сьогодні рівно 7 років як ми п'ємо чай разом.

Їхали ми з мамою взимку років 8 тому до родичів у Росію на Молдавському потязі. Вагон напівпустий, а час підходить до перетину українського кордону. За одну зупинку до митниці чуємо молдавські матюки та шурхіт клітчастих, явно важких, сумок. Повз наші місця з космічною швидкістю протягують сумки 4 максимальної величини два пузатенькі провідники та пару чоловік у цивільному. За хвилину через кілька купе чується робота начеб-то міксера, грохіт падаючої залізяки, матюки та пихтіння. Через хвилини 3 на вихід знову ж через наші місця прямують всі 4 конспіратори, а останній - пузатий провідник - тягне у руках замотаного та замороженого індичого окорочка. З чистої цікавості, під виглядом нетерплячого бажання відвідати туалет, я проходжу повз місця, звідки був чутний звук і бачу ошарашену жіночку, яка прям воліла з комусь поділитись побаченим. Сказала, що боїться, щоб на неї вночі не почало капати розморожене м‘ясо, яке провідники-контрабандисти запхали у простір під стелю, там де має стояти кондиціонер або витяжка. Міксером логічно виявився шуруповерт, який значно прискорив роботу по перекладанню окороків. За 10 хвилин зупинки - 4 сумки опинились під стелею. Де в Москві їх потім діли - не відомо:)

шляпа рок-сердючки зачотна! лайк заробили)))

2020....нам всё ещё нужен министр культуры???

Червень, 2019, потяг «Львів - Солотвино» 20.40 (по Києву) Вокзал у Львові. Я прямую до друга на весілля в місто Хуст. Їду з подарунками і тому, завчасно взяв нижнє місце та збираюсь його відстоювати в разі чого, аби безпечно довезти все до цілі. Вже будучи на своєму місці, помічаю всіх дійових осіб вистави, яка відбудеться протягом наступної ночі. Навпроти мене на нижньому місці відпочиває студентка. Поруч зі мною сидить сумна підвипивша жінка, яка не може заспокоїти свого п’яного чоловіка, який гуляє потягом. Час від часу жінка говорить щось, але, знявши навушники, я розумію, що це - розмова з собою. Тим не менш кілька разів я намагаюсь підтримати розмову з нею, але розумію, що вона моїй пасажирці не потрібна. 23.30 (по Києву) Проїхали містечко Турка. Ми всі заспокоїлись та стомлено лягли кожен на своє місце спати. Я та студентка внизу. Жінка над студенткою. Чоловік після прогулянок спекотним потягом нарешті повернувся на своє місце та ліг спати на полицю наді мною. Через півгодини він почав рухатись в такт з потягом та половиною свого спітнілого міцного торсу нависати наді мною, наче Дамоклів меч. Не дивлячись на те, що чоловік був мені байдужим та неприємним, я почав обговорювати цю ситуацію із студенткою навпроти. Вирішення якої ми побачили в пасах, які зазвичай прикріплюють для безпеки пересування в поїзді. Я пішов до провідника із проханням закріпити їх над моїм сусідом. - «Пане провідник, там у нас проблемка виникла. Ви могли б нам допомогти закріпити паси безпеки?» - цікавимося ми. - «Яке місце?» - сонно запитав провідник. - «22-ге!» - кажу я. - «От вам пояси. Рішайте цю проблєму самі. Я вже мав розмову з цим «кадром» кілька годин тому. Він погрожував мені силою через те, що я задовго дивився на його жінку», - пробурмотів пан провідник. Після чого я, студентка та дружина впродовж 15 хвилин закріплювали пояси безпеки, а після закінчення нашої роботи гордо та спокійно лягли на свої місця. Через 10 хвилин після цієї акції я чую наступне: - «Це що за ху..ня?!» - викрикнув чоловік наді мною і в пориві гніву та під ритм потяга зірвав пояси безпеки. - «Володя, ти чуть не впав на людей. Це я їх причіпила», - тривожно реагує дружина. - «Чуєш ти, я їжджу цим коритом довше, ніж ти живеш! Щоб я цією х..рньою пользовався і позорився!» - викрикнув він, після чого вийняв пляшку вже гарячого пива і сигарету та пішов в тамбур потяга. Найчуйнішою в цьому всьому виявилась студентка. Вона запропонувала дружині наступне: студентка міняється із чоловіком місцями, він лягає внизу та ми спокійно доїжджаємо до нашої цілі. Дружина погодилась на цю пропозицію. Ми поміняли матраци і білизну студентки та пасажира, переставили їх особисті речі. Дівчинка лягла на місце наді мною. Я майже заснув. Чоловік повернувся. Ситуація, яку він побачив, ще більше принижувала його гордість, тому він розбудив дружину та змусив її лягти внизу, адже він все ж мусить спати зверху бо він «мужчик є чи хто». Дружина чемно погодилась. І от вже всі мої сусіди помінялись своїми початковими місцями. Минає час. Потяг проїжджає зупинку «Чоп» о 03.30. (по-місному) Чоловік і надалі в такт з потягом нависає половиною тіла (лиш тепер над дружиною) та кропить її своїм потом. Потяг рухається рвучко. Чоловік не завжди підхоплює ритм, який задає машиніст та в один момент все ж падає глухим звуком додолу та будить нас всіх в першу чергу своїм докором дружині: «То пі*дець, бл*ть ……. наврочила!!!». Чоловік миттєво тверезіє. Нарешті настає спокій.

"Я змішаю твою кров з відповідальністю!" -посібник про те, як перестати бути стратегічною випадковістю! Дякую за відос, всьо красіва !! =*

Домашня робота на тему: смішні випадки зв'язані з УЗ УЗ- дарує незабутні відчуття. Чого тільки не траплялось: і більше половини вагону циган, п'яні бійки ще недосолдатів і просто не тверезих чоловіків, завжди мокра постіль, і незабутні ночі по сусідству з малечею, яка постійно плаче або насолоджується мультфільмами слухаючи через портативну колонку, піротехніки з петардами... Але траплялось і багато хорошого: десятки нових знайомств, незабутні краєвиди, купе, у якому квім вас двох нікого не має, тощо. Були і просто дивні моменти: провожаючий заховався під сидінням(у місці для сумок), щоб не покидати свою другу половинку, ще колись бачив, як хлопчина спав на 3 ярусі( місці для матрасів). І хто ж з нас не бачив падіння з верхньої полиці? Всі чекають смішних історій, ну що ж, почнемо: пригадую випадок, коли п'яний чоловік просто не міг вийти з туалету, тому що закрився там, і , втративши відчуття реальності, почав кликати на допомогу, думаючи що його закрили та через погану поведінку. Після того як провідник його визволив - чоловік хотів втекти від поліції, яка приїхала по нього на наступній станції, через вікно, і , звичайно, у нього це не вийшло

Київ- Кривий Ріг, нічний потяг у якому мені довелося познайомитися з одним хлопчиною, здається його звали Сергій. Пили пиво, розмовляли, слухали музику, я тоді фанатів від Lady Gaga, і він як виявилось теж 😏 У вбиральні трапився Bad Romance 😂 У процесі декілька разів хтось смикав ручку туалету, на що ми не звертали уваги. Як же соромно, коли двоє хлопців виходить із вбиральні і їх зустрічає ціла черга щойно прокинувшихся пасажирів 🤣 в нашому то толерантному суспільстві 😅

Історія про УЗ: Якось, я з друзями, їхав на змагання, поїздом Львів-Херсон. Під'їжджаючи до станції Миколаїв, це передостання зупинка, товариша приперло "по великому". Так як, хв за 10 до і після Миколаєва санітарна зона, а зупинка десь 20 хв, чекати довелося довго. Поки ми стояли, раз підійшли до провідниці, і описали ситуацію, на що отримали строге "ніт". Товариш навіть налякав провідницю, що зробить свою справу пряму в коридорі, але нас послали. Товариш вже не міг терпіти, ліз на стіни. Тож нами було прийняте рішення, йти між вагонами. На той час, у вагоні залишилося нас троє, і ще одна компанія. Отже, ми в трьох, пішли здійснювати наш план, я пішов у тамбур сусіднього вагону, контролювати двері, той товариш, котрого природа кличе, присів між вагонами, а третій був з боку нашого вагону. Нам так було смішно, що ми ледве не пісялися)) Але в один момент, я почув кроки з боку сусіднього вагону, і крикнув "шухер") Товариш, з навіп опущеними штанами, побіг у наш вагон, і забігши в перше купе, підняв сидіння, і вже почав сідати туди))) Ми силою його відтягнули назад між вагано, де він вже з другої спроби, зробив своє діло) Сміючися, ми повернулися назад в наш вагон. А за декілька хвилин, хтось з компанії, що залишилася у вагоні, мабуть вийшов покурити в тамбур. І як тільки він зайшов туди, на весь вагон пролунав крик: "Бл*, там кто-то насрал", і ми просто вибухнули від сміху)))😂😂😂

2018-ий, липень, період фестивалів, безпам'ятного невігластва і сороміцьких чудєс. Ми з Мариною нічним плацкартом поверталися з Шипоту (сам собі фестиваль зарослих і веселих хіппових чудовиськ). Наші ноги були подібні до віслюкових копит у кроксах, пахло від нас виключно карпатським духовним відновленням і пивом з прянощами. . Після мирних балакань ми поснули на обраній нами заздалегідь боковушці. Вечір був рудим, тихим і трохи пожмаканим. Але якщо диявол приходить, це стається запівніч. Пів на першу ночі до вагону зайшов журливий демон з глибокими носогубними складками, штанішками, насиченими купою пакетів і сумок, сірими руками і 0,75 водочкі. Він мав проїхати всього кілька станцій, і провідниця вмовила його лишити тамбур і зайняти місце у вагоні. Пересувався він у чверть сили, тиснув арки плацкартного коридору, видихав смердючий вітер з легень і, зрештою, вмостився на протилежному від мене місці. - Валя, дай прянік!! Валь! . Пауза. Марина спить на верхньому ліжку. Ніч, але світло у вагоні ввімкнене. - Валька, дай прянік! На дві! Дві! . Всі ігнорують журливого демона, як прийнято ігнорувати у нічному плацкарті надто сумних і бентежних. Але той, вочевидь, відновив сили пекла, напнув пакети дужче і заходився смикати людей поряд, штурхати, звертаючись до кожної, хто здавався йому жінкою - "Валя". "Валя, Валя!" лунало з різними доповненнями, гучністю та інтонаціями, в різних точках плацкартного "купе". Бессонні пасажири закочували очі, збирали грізність і по черзі намагалися вгамувати інфернальний монолог, подібний до мантр "Зеленого слоника". Але демон роздував щоки і шукав щось очима кольору калюжок. . Потяг зупинився. - Рокітноє! Це Рокітно! . Демон підстрибнув, та його плечі та рухи пом'якшила провідниця вагону, "вам ще їхати, це інша..". Посидівши тихо кілька хвилин по відправленню, всратий радіоспектакль про Валю відновився. Від голосових потуг шкіра вкривалася судинками і очі на ній губились, і губили пляшку з горілкою. Він мав мокрі губи - мабуть, так стається, коли демони забувають потрібне прокляття і бризкають слиною у спробах намацати потрібні слова. . Мені трохи стрьомно і досадно, що не складається зі сном, а ще я знаю, что зовсім поряд сидить він. Я роблю вигляд що сплю і це мені не допомагає - мені в плече прилітає бєсовской "тиць", і так, о, це страшенно не очікувано, але у вухо мідною чашею мичить: - Валя, дай прянік, тєбє жалко? Валя! Валя! Валя! . Мені страшно, я взлітаю, кричу щось накшталт " полиш мене, горємичний", раптово прибігає провідниця з палкою (!). Мабуть, вона була полтавським джедаєм без потреби у лазерах. Починається бійка, сумки відлітають, осідаючи на голови тих, хто досі удає сон, бунтівний пекельник засмоктує пальцями напівм'які поверхні плацкартних ліжок і злісно свистить. Він хапає джедайчиню за рукава, виє "Картата, не до тебе! Пішла! Пішла!", вона знову вражає його дрючиною (звідки у провідників палиці? Невже дань моді плохішам з битами у 80х?). . Вона кличе на допомогу ще одного архангела вагонного покою (також з палицею). Минає ще кілька хвилин відкритої та позиційної війн, плацкартним літають всі предмети навколо, ми не спимо, ми ніби на полі, граємо у квідіч на мітлах (а декого мітли стусають по лицю). . Розверзлися небеса, потяг зупинився, провідниці вилетіли разом з демоном у тамбур. Ревіння, ниття, "Картата!", важкі удари, і от щось важке впало на перон станції, забряхкотіли пляшки, земля зашипіла під демоновою плоттю. - Рокітноє, блять! - мовила одна з провідниць. Від землі йшов пар.

А от з братами Куомо я не зрозумів. Замість того, щоб займатись безпосередньою роботою, вони ж стібуть один одного. Що тут може подобатись?

пєсков одів блокатор і знищив пів кремля і путіна

Є надія, що ідіотів стане менше. В цьому допоможуть бейджики проти вірусу🤣🤣

Лет 10 назад ехала в поезде и рядом барышня ехала с косой до попы. Проснувшись утром, она обнаружила у себя только челку на голове))) это был плацкарт)))

Приємно дізнатися, що Телебачення Торонто дивиться так само багато американських late night шоу, як і я.

Гарна краватка, Ромцю) Ясочко, тобi личать цi сережки 😉

Один я впізнав Олега Броварського?? Це офігенно))

користуючись висловом мого друга, Вітренчиха - це політичний кадавр))

Якого милого "не лох" без маски. Негайно оштрафувати.

28:48 родной Олеженька

Ви - чудові. Люблю вас і вашу книжкову рубрику. Пішла купувати собі "Щоденник книгаря" 🥰

Як завжди дотепно. Молодці щурі...

За книжковий розділ, окрема подяка. Знову)

Ващемта,є у мене історія про УЗ. Рік 2016. Ганя,тобто я у Львові має їхати домів..на Хмельницький. Все йшло добре до того моменту,поки до мене не прийшли роми (інша назва : капчьоні,друззя,цигани) у кількості дві особи. І почали компосірувати мені мозги і робити нерви : 'Тут був телефон',але виглядало то так,ніби Бетмен питав за детонатор. Потім прийшли ті ж особи,але з поліцаєм і то я навіть не знаю чи то смішно чи абсурдно,бо у результаті на мене пробували повішати кражу телефона у ромів. ВКРАСТИ У РОМІВ. МАТРИЦЯ вийшла з чату. Закінчилось це тим,що я пішла просто на потяг і все. Історія номер 2. Ми з чоловіком якийсь час жили у Мукачево,а там на вокзалі немає табла. Ми так звикли до того,що коли я їхала з Хмельницького назад в Мунчач,я настільки сильно тому здивувалась,що почала дуже емоційно казати мамі : 'ТУТ Є ТАБЛО! КЛАААААС! МАМ,ДИВИСЬ ТАБЛО! МИ ВСЕ ВСТИГАЄМ!' чи треба казати,як моя мама робила вигляд,що мене не знає і як дивились на мене люди? Думаю,ніт. 😁

🤣🤣🤣👍👍👍Супер випуск!! Насміялася до схочу! Дякую!!!!

Які ж ви креативні! Кожен раз щось новеньке і прикольне! Дякую за позитив!

0:26 навіщо ви обрізали цицьки? Побоялисяь, що до студії увірветься обурений батько трьох дітей?

28:46 олежа броварской донбасс

отдельное спасибо вам за Щоденник книгаря и фотокнигу Укралiзниця! а то устала уже от политики и коронавируса..

Які великі!!!!!

Я не смог залезть на вторую боковую, и простоял в тамбуре от Москвы до Конотопа😁

Однажды ехал я в одном купе (Одесса-Ужгород) с молодым человеком, который смотрел тупой российский телесериал на планшете. Да, я и сам не понимаю, как такое может быть. В поездах постоянно чудеса случаются. Вы знаете, обычно я толерантно отношусь к идиотам. Ну типа ест человек говно - ну и пусть ест, взрослый уже, его личное дело, переубеждать не буду, может у него диета такая. Но когда человек ест говно в одном с тобой купе - тут уже ситуация чуть другая. Короче, лежу я, читаю. А молодой человек смотрит сериал. Допустим, укрзалізниця поставила бы в купе телик и проводник врубил бы сериал, а чувак со скуки бы его смотрел - ну это хоть как-то понятно. Но блядь купить себе за миллион денег планшет и по своей воле накачать в него гигабайты тупого телесериала, чтоб смотреть в дороге - это выше моего понимания и толерантности. Была б это какая-то бабуля, которой внук накидал тупых фильмов в дорогу - ну это хоть как-то еще объяснимо. Но чувак, моложе меня, и смотрит такое говно по собственному желанию. Да блядь в тыщу раз интереснее в окно на горы смотреть. Я честно молчал полчаса. Лежал и мирно читал. Но мне бля слышны были все тупейшие разговоры, мелодии и звуки говна из его планшета. Сначала я думал, шум поезда перекроет звуки планшета. Потом надеялся, что батарея у него разрядится. Но нет. Когда началась вторая серия, я деликатно кашлянул и спросил: - А наушники у вас есть? Чувак вежливо изобразил на лице облом и сказал: - Нету… - Знаете, мне эти звуки с планшета очень мешают. И знаете, что он сделал? Ахаха - он выключил сериал. Да, сразу_же_взял_и_выключил. И больше ни разу не включал. За что ему огромное человеческое спасибо. Я его реально поблагодарил. п.с. вот хороший вроде человек, а смотрит всякое говно.

Дякую за книжні рекомендації! 👍🏻💣 🔥